Верующие женщины Godwomen.org

Нігерійка Босе Аделаджа знайшла в Україні сімейне щастя, багатотисячну родину, пастирське покликання і дар Божий

Випускницю одного з російських вузів, дипломованого хіміка привіз до України її чоловік, котрий заснував церкву, в якій дівчина знайшла своє справжнє покликання. Не дивно, що для молодої жінки Україна – це, насамперед, парафіяни, діти, яких вона ще не може відпускати без страху на вулицю, і чоловік, якому вона допомагає. Босе Аделаджа погодилась розповісти «Вечірньому Києву» про її життя в Україні.

–  Босе, у вас троє дітей. Скажіть, як вам вдається бути і пастором і давати лад сім’ї?
–  Тяжко, звичайно, але якось вдається. Тут мені допомагає інтуїція. У мене є помічники, завжди поруч багато людей, але я покладаюся на свої відчуття. Лише моє серце може сказати мені, чи займатися пастирською роботою, чи слід побути з дітьми, сім’єю. Все частіше мені вдається поєднувати і те й інше, але я вважаю, що треба хоча б один день на тиждень приділяти тільки сім’ї.

–  Ваші діти відвідують дитячий садок?
–  Так, але, на жаль, приватний. Це через те, що ми прагнули вберегти їх від психологічних стресів, пов’язаних із расовою нетерпимістю. Мій чоловік темношкірий, я темношкіра, і діти, звісно, темношкірі.

–  Здається, ваш старший син вже шкільного віку? Він ходить до школи?
–  Так, але також до приватної.

–  Босе, ви з дитинства мріяли бути пастором?
–  Ні, я мріяла бути лікарем або інженером. Так вийшло, що я не змогла навчатися на лікаря вдома, у Нігерії, і змушена була поїхати за кордон. Навчалася на інженера в одному з російський вузів, але зустріла свого чоловіка... І нині я щаслива.

Я не те що не бажала бути пастором, але, знаєте, бути пастором це дуже складно. Тут можливі такі крайнощі, можна опинитися в самісінькому центрі такої критики, як ніде інде. З іншого боку мені подобається бути пастором. Хоча, наприклад, важко зрозуміти, що часом конкретній людині насправді необхідно у даний момент. Так, це важко, але мені це подобається. Я думаю, що не випадково стала пастором, бо я відчуваю якийсь обов’язок ним бути, наставляти людей.

–  Ваш чоловік написав, здається, з десяток книг…
–  Насправді понад 60.

–  Тим більше. Він весь час тільки пише?
–  Ні, що ви. Ці книги він написав протягом 15 років. В нього є мета. Було одкровення, що він повинен написати 1000 книг. Не знаю, чи Бог дасть стільки сил, щоб написати стільки книг. Але будемо сподіватися.

–  Вам доводиться допомагати писати книги?
–  Ні, він пише їх сам. Але в деякій мірі я все ж допомагаю йому. Переважно ми обговорюємо те, що він написав. Я час від часу даю поради, на що в певному місці варто звернути увагу, а на що ні. Часом редагую його книги, які виходять англійською.

–  Скажіть, Босе, ви згадали, що віддали дітей у приватні дитячі заклади, щоб не травмувати їхню психіку можливими проявами расової нетерпимості, тощо. А в церкві вам не доводилося зустрічатися з такими проявами? Тобто ви відчуваєте, що у вас інший колір шкіри, коли ви у церкві? Адже до церкви ходять такі самі люди, що й на вулиці.
–  Ні, у церкві я такого ніколи не відчувала. Ми там насправді брати і сестри. Я навіть часом забуваю, що в мене інший колір шкіри. Звісно, часом до церкви приходять націоналісти (певно, йдеться про расистів. – Ред.), бо до нас вхід вільний, кожен може зайти. Але вони постоять біля порогу, покричать свої гасла та йдуть. А ми залишаємося, і ми почуваємося як одна родина. Бог не створив людей однаковими, але всі ми його діти. Ми цим живемо.

–  Босе, ви народилися у місті Лагос у Нігерії, де кількість населення становить від 10 до 16 мільйонів людей. Це у Лагосі, чи в цілій Нігерії?
–  Це у Лагосі. Це дуже велике місто. Думаю, що насправді там зараз живе набагато більше людей. Це не столиця, але, так би мовити, економічний центр Нігерії. Звідусіль туди їдуть люди і залишаються там. Так само як у Києві. Я там виросла, ходила до школи. Я народилася у християнській сім’ї. Тато працював у компанії з переробки какао, зараз він на пенсії. Моя мати виховувала шістьох дітей і одночасно займалася приватним підприємництвом. Батьки прищеплювали нам смирення перед Богом. Старша сестра фармацевт, вона викладає в одному з провідних університетів Нігерії. Інша сестра – бухгалтер. Брати теж здобули вищу освіту, працюють за спеціальністю у різних компаніях.

–  Ви їх, певне, давно не бачили?
–  Ми зустрічаємося приблизно двічі на рік.

–  Ви почуваєтеся щасливою?
–  Так, звичайно. До речі, користуючись нагодою, я би хотіла привітати кожну жінку з 8 Березня і побажати їй справжнього щастя. Це дуже важливо – відчувати увагу до себе, турботу, отримувати подарунки. Особливо жінкам.

–  У Нігерії також святкують 8 Березня?
–  Так, але дещо по-іншому, аніж в Україні. У нас цей день не вихідний.

–  А подарунки жінкам дарують саме цього дня?
–  Ні, у нас не так. Тут – це справді жіночий день. Це дуже важливо для жінок. Я рада можливості привітати їх, побажати кожній те, що зробить її щасливою, бодай на мить.

12 03 2009